" />

4.Світло, що врятувало мене.

Вранішня пора жовтневого туману. Безлюдна вулиця, одинокі ліхтарі. Перший трамвай прорізав ранкову тишу. Вона вже писала перші літери, вона любила польові квіти. Але хвороба перемогла її. Вона віддаляється від мене назавжди, її не буде більше. Її тіло буде віддано землі. .. ні, це неможливо, це страшно. Як це можна уявити? Я піду за нею, я не хочу бачити цього. Я теж піду за межу. За нею.

Нарешті з'явився перший автомобіль. Але як він повільно рухається! Головне – спіймати оту мить. Та раптом з неба ночі просто на мене впав сніп яскравого світла. О, Боже! Чути Голос зі світла: «Я боюсь за твою долю». Голос – наче грім серед ясного неба.

Все зникло так само раптово, як і з'явилося. Тільки автомобіль трохи зачепив мій плащ. Я трохи не встигла кинутись під колеса.

І знову життя продовжується. Але темрява навкруги. Але чому я тут стою? Де моє вікно? Куди я йду?

Я зрозуміла, що моя пам'ять, як колодязь без дна. Хто я? Я все забула, я втратила пам'ять. Я пішла навмання і опинилась під світлом ліхтаря. На паркані висіла якась табличка з написом. Я змогла її прочитати. Це вже шанс. Я забула не все.

«Лікарня Мечникова», - було напиано на табличці. Але хто був той Мечников, якому належала ця лікарня, я не знала. Лікарня, що це? Лікарня.. В лікарні я народила доньку, я згадала. Але де вона? Чому вона не зі мною? Наче тінь промайнуло в думці: «Вона померла»…

Я відкрила свою сумочку. Там я знайшла документи, паспорт. Так я дізналась хто я і звідки. Свідоцтво про смерть доньки. Як влаштувати похорони, я не знала. Я живу в іншому місті: Дніпродзержинськ. Мені треба їхати на вокзал. Але на вокзалі я згадала, що живу одна.

Зі мною привіталась якась жінка, то я й пішла за нею. Вона сіла на електричку, я теж. Це була моя надія на павутинку пам'яті. Квитка ніхто не спитав. Вона вийшла на околиці міста, я теж. Та раптом вона десь зникла, і я пішла навмання.

Це був приватний сектор. Деякі деталі вулиці мені здавалися знайомими. Тому я йшла далі, шукаючи інші знайомі деталі.

Я блукала вулицями 5 годин, хоч шлях цей можна пройти за 20 хвилин. Я знайшла вулицю і дім свого дитинства. З родиною було простіше. Вони перші пізнавали мене. Я більше мовчала, але виникло одне непорозуміння.

Треба було робити домовину, та коли я сказала, що зріст дочки був 50 см, батько здивувався. Він зробив вдвічі більше, та домовина все одно виявилася замалою. Все було якось моторошно, на похороні пам'ять поверталась до мене тільки в тому, що я бачила, а в усьому іншому навкруги була безодня. Мені здавалося, що все це відбувається не зі мною, і тільки вирита могила, як жорстока реальність, давила на груди.

Дома я брала фотоальбом і роздивлялася фотографії, щоб зрозуміти, як і з ким я маю поводитись. І щось пригадати. Реально, з чого я почала щось згадувати, щоб увійти в реальний світ з віртуального, був такий спогад.

Перше відчуття реальності.

По перше, я відчувала себе безпорадною і зовсім маленькою крапелькою в цьому незнайомому світі. І це відчуття прийшло з минулого, це вже було, неначе все це зі мною вже відбувалося. Я згадала, як це було:

«Я зовсім маленька і ще тільки починаю ходити. Я згадала, як в дитинстві часто бувала в церкві і мені подобалося триматися за ризи священника.

Та потім це мені було заборонено і я довго сиділа нахнюпившись під колоною, інколи роздивляючись картини ада і раю намальовані на стіні церкви:

«По драбині люди піднімалися в небо, до раю. До Бога.

Але під драбиною було пекло, смола і вогонь, в яких мучились душі грішників. І навіть тих, що вже були за крок від раю, намагалися штовхнути в прірву спокусники».

А якісь жінки стояли поруч і все повторювали одне й те саме: «Священнику не можна оженитись вдруге. Як же йому тепер бути? Дружина його померла».

Мені спочатку згадувалося моє дитинство. Як окремі деталі картини художника, які оживали в моїй уяві, і перетворювались на уривки з кінофільму. Щоб системазувати спогати, я стала все записувати. Але іноді було важко визначити послідовність подій.

Після цього я все поступово згадувала. Як тільки когось побачу, через деякий час згадую все про того, кого побачила.

Потім повернулась додому в Дн-жинськ, де мені було дуже самотньо.

Але співробітники, всі оточуючи мені співчували та турбувалися про мене. Це трохи втішало мене.

Мені все згадувалося те світло, що врятувало мене, і я не могла зрозуміти всього, але це також якось надихало мене. Що це за світло?

Але тільки років через 20 мені відкрилася ця таємниця. Якось було паломництво з міста Дніпра до Києво-Печерської лаври, бо привезли святиню, голову вмч. Пантелеймона. Це була одна з перших поїздок паломників. Всі паломники наче заново народилися.

На зворотньому шляху ми заїхали спочатку в Мгарський монастир, та він стояв на ремонті, кругом степ і бур'ян. Ще заїхали в Козельщанський монастир. Там я купила собі ікону Богородиці Козельщанська. На іконі Божа Матір сидить на троні в зеленому вбранні з Божим немовлям.

Потім, не одразу, мені сниться ця ікона, вірніше все це відбувається немов наяву, і Матір Божа на троні, посміхається, а в неї на руках немовля грається.

Потім Він озирнувся і побачив мене, скочив на землю, і побіг до мене. Та коли підбіг, то перетворився в стовб зі світла, і Його не видно було. Та коли Він повернувся до Матері, я Його знову побачила Немовлям..

Сбовб зі світла. Це Він. Він Сам врятував мене.

Згадався і другий сон про дракона. Він збувся, але що то за гріх – я не знаю. І така жорстока розплата. Як мені дізнатись, що то за гріх? - я не знала, та хотіла виправити його. Втім, я намагалась проаналізувати своє життя, та покаятись в багатьох гріхах.

Коли я народила другу дочку Віку в 1982 році, я зрозуміла, що бувають різні гріхи.

Від одних легко позбутись, а щодо інших існує довгий шлях до покаяння.

Коли я їздила в Троїце- Сергієву лавру в 1991 році, тоді я дізналалася, що мій головний гріх, це те, що я не вмію прощати, пробачати. Я намагалася згадати всіх, кого я не прощала.

І якось це залагодити.

Але кого я не пробачила так жорстоко?

Щоб дізнатись про це, мені ще треба було пройти довгий шлях понад 20 років.

Я забула те, звідки я вийшла і не стала шукати своїх справжніх батьків, завдяки яким я з’явилася в цьому світі.

Більше того, я образилась на них за те, що вони покинули мене і забули про мене.

Я відмовилась від них, і від пам’яті про них. Тобто, гріх непрощення говорить сам за себе. Біль втрати дорівнює гріху.

• Для тих, хто порушує 5-у Заповідь: «Поважай батька свого, і матір свою, щоб було тобі добре, і продовжились дні твої на землі».

Пам’ятайте, що розплата жорстока.